Отже, реалізація найкращих інтересів дитини на практиці – це підхід до розгляду справи саме з розумінням того, що таке «найкращі інтереси дитини», що передбачає це поняття у кожній конкретній справі та як їх врахувати відповідно до закону і обставин справи.

Відповідь на це питання потребує занурення в аналітику сучасної судової практики, щоб зрозуміти, як суди використовують дитиноцентрований підхід, і в яких категоріях справ такий підхід вже має місце, а в яких ще є потенціал для напрацювання дружніх до дитини підходів.
Нижче наведено кілька цитат з Постанов Верховного суду у справах, в яких вирішувалось питання визначення місця проживання дитини. 

Висновки, до яких прийшов суд, можуть свідчити про наявність дитиноцентричного підходу у справах, оскільки суд:

Нижче наведена цитата з Постанови ВС, в якій суд описує і право дитини на висловлення своєї думки, і процедуру, як це має відбуватися.

Тобто розуміння судом певної вразливості дитини як учасника судового процесу і створення можливостей для висловлення своєї думки через спілкування з психологом, є досить позитивною тенденцією, яка має поширюватися.
Нижче наведена цитата з Постанови ВС, в якій суд описує і право дитини на висловлення своєї думки, і процедуру, як це має відбуватися.

Межа приватності сімейного життя є дуже важливою і держава може її перетнути тільки за конкретних умов. У силу статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. 
Отже, якщо мета втручання в приватність – захист прав і свобод дитини, тоді таке втручання може бути пропорційним і виправданим.
З іншого боку – аналіз судової практики дає підстави вважати, що держава включається тоді, коли спір вже існує в суді, і цей спір прямо і очевидно стосується інтересів дитини (визначення місця проживання дитини, відібрання дитини тощо). 
Хоча дитина, як правило, раніше стикається з ситуацією, коли вже існує необхідність враховувати її інтереси. Часто така ситуація – це розірвання шлюбу між батьками. 
Розірвання шлюбу змінює усталений світ дитини, і батькам доречно докласти немалих зусиль, щоб зберегти звичні для дитини зв’язки та середовище. Інколи батькам це вдається, інколи – в процесі розірвання шлюбу, незважаючи на наявність дитини у подружжя, фокус уваги держави в особі компетентних органів виключно на тому, чи може далі існувати сім’я, чи вона втратила ознаки сім’ї, і шлюб є лише формальним. 
У справах про розірвання шлюбу суди часто використовують досить формальний підхід і майже не приділяють увагу найкращим інтересам дитини, лише зазначаючи у рішенні суду що подружжя має дітей, і якщо є інформація, де діти будуть проживати після розірвання шлюбу, суд може про це написати. А якщо про подальше утримання та проживання дітей сторона не написала у відповідній заяві по суті справи – то вказане питання легко може залишитися поза увагою суду. Тут, знавці цивільного процесу одразу можуть стати на захист такої позиції суду, посилаючись на принцип диспозитивності (ч.1 статті 13 ЦПК України - Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках). Обдумуючи принцип диспозитивності, важливо пам’ятати, що дитина є суб`єктом права і незважаючи на незначний вік, неповну цивільну дієздатність, має певний обсяг прав. І тут є ще одне відкрите питання – наявність прав і можливість ними скористатися – це досить різні речі, тому, суди мають в кожному конкретному випадку враховувати найкращі інтереси дитини там, де справа стосується дитини напряму чи навіть опосередковано, а не тільки там, де дитина фізично постає перед судом.
В згаданому вище правовому висновку ВС йде мова про те, що «…Ситуація, в якій батьки не в змозі віднайти такі способи за взаємним погодженням, потребує втручання органів державної влади, зокрема суду, з метою забезпечення належних стосунків між дитиною й батьками, які є фундаментальними для благополуччя дитини». Тобто, в справах про розірвання шлюбу, стягнення аліментів, стягнення додаткових коштів на утримання дитини тощо, суди, вирішуючи справу по суті, мають тримати в фокусі уваги і можуть перевірити, чи здатні батьки (після розірвання шлюбу), забезпечити найкращий інтерес дитини самостійно (наприклад укласти договір про проживання, утримання та розвиток дитини) чи все ж ситуація потребує втручання держави в особі компетентних органів вже на цьому етапі.
Позитивним прикладом врегулювання важливих питань, які стосуються проживання (а відповідно й найкращих інтересів дитини), може слугувати наведена нижче судова практика, де ВС зазначає, що у разі відсутності спору про визначення місця проживання дитини між сторонами, в разі розірвання шлюбу суд може вирішити питання про проживання дитини:

1. Назріла зміна законодавчих підходів до розгляду сімейних спорів, особливо до розгляду справ про розірвання шлюбу подружжям, яке має дитину/дітей.
Розірвання шлюбу – це незалежна від дитини зміна умов проживання дитини, це певне руйнування звичного для дитини світу і середовища. Якщо говорити про напрацювання дружніх до дитини підходів правосуддя, то на етапі вирішення спору про розірвання шлюбу доречно вирішувати і питання повноцінної опіки (мається на увазі більш широке поняття опіки щодо дитини – вирішення питань щодо проживання, утримання виховання та розвитку дитини разом з питанням про розірвання шлюбу, а не окремо в кількох провадженнях протягом кількох років).

2. Необхідність представниками судівського корпусу бачити найкращий інтерес дитини в справах, де дитина безпосередньо не постає перед судом.
Наприклад, в справах про розірвання шлюбу в позовному провадженні (мається на увазі за позовом одного з подружжя, яке має дітей) доречно звертати увагу на те, чи можуть батьки віднайти способи захистити дитину і забезпечити те, що їй потрібно, щоб дитина зростала у благополучній атмосфері, повноцінно розвивалася та не зазнавала негативного впливу. І якщо суд бачить, що батьки не в змозі віднайти такі способи за взаємним погодженням, то у судді має бути розуміння, що ситуація потребує втручання органів державної влади, зокрема суду, з метою забезпечення належних стосунків між дитиною й батьками, які є фундаментальними для благополуччя дитини.
Які конкретні дії має здійснити суд? Задати запитання сторонам, чи врегулювали вони питання утримання, проживання і виховання дітей вже зараз. Якщо питання не врегульовано, роз’яснити, що припинення шлюбу не припиняє батьківство і їх батьківські обов’язки після розірвання шлюбу залишаються і мають реалізовуватися, бо є пріоритет найкращих інтересів дитини. Умови, в яких проживає дитина, не мають погіршуватися через конфлікти між батьками. Інколи роз’яснення достатньо, щоб батьки почали діяти в цьому напрямі, а інколи, якщо суд бачить неготовність батьків діяти, та/або неврахування батьками інтересів дитини, суд може використати такий інструмент, як ухвала до органу опіки та піклування.  

3. Всі дотичні до сімейних спорів суб’єкти мають пам’ятати і реально враховувати принцип найкращих інтересів дитини абсолютно в усіх судових справах, які прямо чи опосередковано стосуються дитини.
Тут йде мова наприклад про справи про стягнення додаткових коштів на утримання дитини, в яких суд може фокусуватися на фінансових можливостях відповідача, не помітивши найкращий інтерес дитини в частині індивідуальності дитини, права на здоров’я чи права на освіту. Тобто, про найкращі інтереси дитини і їх пріоритет над правами батьків доречно пам’ятати і представникам, які пишуть позовні заяви, відзиви та ходять в судові процеси, і суддям, які слухають справи по суті.

4. Розуміння батьківської відповідальності, підвищення рівня правосвідомості, розуміння, що дитина – це повноцінний учасник правовідносин.
Це вже світоглядні напрями, які мають бути врегульовані на рівні формування державної політики, освіти, правопросвітництва і є, певною мірою, вибором для розвитку кожної окремої людини. Хоча, введення та наповнення змістом батьківської відповідальності на законодавчому рівні також може бути потужним кроком для розвитку в цьому напрямку.